"ДО РОБОТИ НА ЮРИДИЧНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Я НАВІТЬ НЕ МІГ СОБІ УЯВИТИ, ЩО В ОДНОМУ МІСЦІ МОЖЕ БУТИ ЗІБРАНА ТАКА ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ ТАЛАНОВИТИХ, АКТИВНИХ ТА ВИСОКООСВІЧЕНИХ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ"
- Романе Сергійовичу, не секрет, що Ви не є старожилом юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка. До цього Ви навчались у Запорізькому юридичному інституті МВС України та працювали у Харківському національному університеті внутрішніх справ. Поділіться першими враженнями про наш факультет – що стало для Вас, уже зрілої людини, новим, а може, несподіваним?
- Так, справді, у 2012 році я вперше переступив поріг Червоного корпусу і одразу у нього "закохався". Спочатку думав, що це якимось чином пов’язано з кольором будівлі (сміється), але все було інакше. Перше, що мене приємно вразило, – це відкритість і контактність колег. Вже буквально через декілька місяців у мене з’явилися не просто знайомі, а друзі, які, до речі, працюють не лише на юридичному факультеті. Подібна дружня атмосфера, що пронизана взаємоповагою та взаємодопомогою, як на мене, сприяє формуванню надзвичайно позитивного внутрішньофакультетського клімату, в якому комфортно, а значить, і продуктивно працювати. Переконаний, що велика заслуга у цьому плані належить декану – Івану Сергійовичу Гриценку, якому вдалося вивести факультет на принципово інший, вищий рівень функціонування, центром якого став високопрофесійний професорсько-викладацький склад.
У ракурсі поставленого запитання не можу не сказати також і про університетську свободу, зокрема, свободу наукової та викладацької діяльності, обсяг та зміст якої мене також безмежно вразив. Після воєнізованих навчальних закладів, які, з огляду на їхнє функціональне призначення, орієнтуються, насамперед, на сувору субординацію та сталість позицій, праця на юридичному факультеті виглядала принципово по-іншому. Все, для чого раніше треба було отримувати дозвіл, перейшло у категорію "на власний розсуд". Тобто почало діяти правило – є ідея, будь ласка, реалізуй її. Мінімум організаційних "бар’єрів" дозволяє одразу перейти до впровадження у життя наукового чи навчального проекту або соціальної ініціативи. У цьому сенсі я глибоко переконаний, що університетська свобода, – це не лише великий здобуток юридичного факультету, але і надважливий фактор, який сприяє його подальшому та поступовому зростанню.
Мої приємні враження були пов’язані також і зі студентством. До роботи на юридичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка я навіть не міг собі уявити, що в одному місці (на одному факультеті) може бути зібрана така велика кількість талановитих, активних та високоосвічених молодих людей. Наші студенти – це найгарніша прикраса юридичного факультету, яка наповнює його неймовірною енергетикою та переконує у тому, що Україна має величезний людський потенціал, здатний змінити життя Українського народу на краще.
- Ще у Харкові Ви започаткували проект "Безпека для малих та дорослих". У нас під Вашим патронатом почав функціонувати Університет юних правознавців. Вам подобається працювати із наймолодшими поколіннями як педагогу чи це суто соціальна місія?
- У названих Вами проектах для мене переплелося все і одразу. Основою, безумовно, є любов до дітей та бажання зробити їх щасливими у широкому розумінні цього слова, надати їм нові можливості, допомогти знайти себе у нашому бурхливому світі. З іншого боку, я глибоко переконаний у тому, що зміни у державі та суспільстві, на які ми очікуємо вже протягом багатьох років, відбудуться лише за умови зміни світогляду наших співгромадян, причому громадян не дорослих, а малих. Відповідно, будь-які виховні, соціальні та навчальні ініціативи та проекти мають бути зосереджені насамперед на дітях. У цьому плані я вважаю, що ми сьогодні тут недопрацьовуємо, залишаючи дітей віч-на-віч із Інтернетом, телевізійними продуктами та медіа, які зорієнтовані зовсім на інші цілі. З огляду на це, мені захотілося зробити і свій посильний вклад у справу формування молодої порослі Української нації.
- Чому може навчитись професор від сьогоднішніх дітей?
- Робота з дітьми є складною і відповідальною. Складною тому, що важливі і далеко не прості речі, наприклад, про цивільне право або про правила поводження у небезпеці, треба донести до юних слухачів у зрозумілій для їхнього сприйняття формі. Як відомо, "легко говорити складно, натомість набагато складніше говорити простою і зрозумілою мовою". Щодо відповідальності, то тут я виходжу з того, що діти поглинають усю інформацію, з якою вони стикаються, немов губка, а раз так, то кожне слово чи рух, мають бути виваженими та перевіреними.
"ЩО МЕНІ ДУЖЕ СПОДОБАЛОСЬ У НІМЕЧЧИНІ І ЩО Є НАЙГОЛОВНІШОЮ РИСОЮ ЇЇ НАУКИ – ЦЕ ІДЕЯ СВОБОДИ НАУКОВОЇ ТВОРЧОСТІ"
- Поговорімо про інші проекти – Центр німецького права, який Ви також очолюєте. Що спонукало Вас до реалізації цієї ідеї?
- Можна говорити відразу про декілька обставин. У першу чергу, за порядком, але не за вагомістю, можна поставити мій власний досвід. 2004 року я отримав стипендію від Німецької академічної служби обмінів і поїхав до Німеччини на три місяці. Після ознайомлення із тамтешньою організацією навчального процесу, особливостями спілкування викладачів із студентами, науковою літературою я усвідомив, що за великою кількістю напрямків ми відстаємо… Тому мені і захотілося змінити цю ситуацію на краще. Розуміючи, що одній людині це важко зробити, я поставив за мету вийти на інший рівень і заохотити якомога більше колег до поїздок у Німеччину.
Мушу сказати, що в цьому контексті свою роль зіграла й історична ретроспектива юридичного факультету Університету Святого Володимира. Майбутні доценти і професори у минулому мали пройти обов’язкове стажування за кордоном і більшість їздила саме до Німеччини. Я дуже хочу, щоб ми знову повернулися до такої практики.
І третій момент, – протягом 10 років (2004-2014), перебуваючи у різних німецьких вишах, я напрацював велику мережу наукових контактів, які готові співпрацювати з українськими колегами. Відповідно, постало завдання створити платформу, на базі якої можна було б організувати таку співпрацю.
Усе це і вплинуло на моє бажання створити Центр німецького права.
- Розкажіть ще декілька спогадів про знайомство із Німеччиною та її системою права.
- Власне, перша спроба знайомства з Німеччиною виявилась для мене, у певному розумінні, невдалою. 2002 року я подав першу заявку на отримання стипендії, однак отримав відмову. Проте це мене не зупинило і наступного року була зроблена чергова спроба, яка на цей раз виявилася успішною. У результаті мені була надана можливість пройти тримісячне стажування в університеті Гьотінгену на кафедрі адміністративного права та процесу, яка і відкрила для мене німецьке право, його систему та місце й ній адміністративного права.
- Ви часто відвідуєте тамтешні вузи у рамках робочих поїздок, знайомитесь із їхнім навчальним процесом. Чи є якісь моменти, які українські науковці та викладачі могли би запозичити у закордонних колег?
- Що мені дуже сподобалось у Німеччині – це реалізована на практиці ідея свободи наукової творчості. У нас вона також задекларована на нормативному рівні, але чи є вона насправді?! У Гьотінгенському університеті працювало більше 40 нобелівських лауреатів. Я поставив перед собою питання – чому так, чому їх так багато в одному виші? І відповів таким чином: вони вільні – у виборі напрямів наукового пошуку, способів розв’язання наукових проблем. Звичайно, є і фінансова підтримка, але це, на мою думку, другорядне, адже усім нам відомі чисельні приклади успішної реалізації великих проектів за обмеженого фінансування. Відповідно, ми повинні вчитися та переорієнтовуватись на те, що маємо бути вільними – від рецензентів, від засідань вчених рад, погоджень… Давайте подумаємо – для того, щоб видати монографію, треба погодити тему на засіданні кафедри, потім на засіданні вченої ради. У невеликих університетах таких рад декілька. Бувають ситуації, коли члени рад, які не мають узагалі стосунку до права, чинять суб’єктивні перешкоди, висловлюючи претензії до теми чи якісь подібні… Я такі приклади знав і на своєму досвіді їх пережив. Не забуваймо і про погодження із рецензентами, із опонентами. Якщо вони проти певних моментів у науковій роботі, вам доведеться погодити власні позиції з ними, що звучить парадоксально, але є фактом. Яка ж тут свобода наукової творчості?! Результати нашої наукової діяльності, можливо не всі, але значна більшість, формуються під впливом чималої кількості зовнішніх факторів, яких ми маємо позбутися.
- А німецьким колегам є що запозичити у нас?
- (пауза). Важке запитання. Я не стверджуватиму за інші галузі юридичної науки, але висловлюсь щодо адміністративно-правової. Є дуже показові обставини: у Німеччині ще з 20-х років ХХ століття існує велике об’єднання вчених публічного права. Туди запрошують найвидатніших осіб і дуже великою честю є виступити з науковою доповіддю на загальних зборах. Ці доповіді відображають найвагоміші моменти розвитку публічного права у Німеччині. Проаналізувавши їхню тематику, починаючи з 20-х років до сьогодні, я усвідомив, що українська адміністративно-правова наука ще не дійшла до питань, які розглядалися німецькою у 60-х роках!
- Які, на Вашу думку, подальші перспективи співпраці української та німецької правничих спільнот?
- Першочергово казатиму у контексті досвіду роботи Центру німецького права. Протягом трьох років його функціонування ми напрацювали певну практику та розуміння діяльності. Починали з маленьких німецько-українських семінарів, до участі в яких запрошували колег із закордоння. Обговорювали точкові питання, такі як реформування юридичної освіти, викладання юридичних дисциплін… З понеділка у нас починаються семінари, присвячені темі людської гідності у праві Німеччини, України та Польщі; за тиждень вивчатимемо правила політичної дидактики, аналізуватимемо форми та способи впливу громадянського суспільства на державу. Такі семінари, безумовно, є корисними, проте за їхній рахунок не можна досягти системних змін у сфері підготовки майбутніх юристів. Тому своїм наступним завданням ми вбачаємо організацію та проведення довгострокових багаторічних проектів між нашим та німецькими університетами.
Наразі Центр готується до такого проекту, предметом якого стане проблематика обґрунтованості судових рішень. Як показали проведені нами дослідження, у тому числі і порівняльно-правові, українські судді часто безвідповідально ставляться до належного обґрунтування власних рішень, яке, переважно, зводиться до послідовного перерахування положень нормативних актів. Проте це далеко не те обґрунтування, яке має бути. У цьому плані показовим є досвід німецьких суддів, які витрачають часом десятки сторінок для пояснення причин прийняття того або іншого рішення по справі. Такий підхід робить правосуддя зрозумілим для учасників судового процесу, громадськості, мінімізує простір для прояву корупційних ризиків.
Таким чином, наш проект буде спрямований на розробку як методики тлумачення положень юридичних актів, так і методики обґрунтування судових рішень, які тісно пов’язані між собою.
Як перспективне ми розглядаємо також і завдання, пов’язане із започаткуванням функціонування Центру практичного права, у межах якого студенти юридичного факультету будуть отримувати практичну підготовку, так необхідну сьогоднішньому юристу-випускнику.
"НАВЧАННЯ НА ЮРИДИЧНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ ПОВИННЕ СКЛАДАТИСЬ ІЗ ЛЕКЦІЙ ТА ПРАКТИКИ"
- Перейдімо знову до теми Вашої ролі на факультеті. Ким Ви себе вбачаєте більше – науковцем, викладачем, менеджером, збірним образом вище названого?
- Я думаю, що, на щастя, мені вдаються, усі три ролі одночасно. Сподіваюсь, не лише поєдную, а і виконую їх на належному рівні (посміхається). У 2016 році я отримав диплом найкращого викладача юридичного факультету за підсумками 2015-2016 н.р. У минулому році мене було відзначено премією імені Ярослава Мудрого від Національної академії правових наук України та Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого за наукові здобутки. Поряд з цим, думаю, що маю і певні досягнення в організаційному плані, адже вважаю функціонування Центру німецького права, Університету юних правознавців та Асоціації випускників юридичного факультету доволі ефективним. Тому, мабуть, усе-таки виходить збірний образ.
- Які ще новації та зміни Ви прагнете принести у життя студентства (особливо активної його частини) юридичного факультету?
- Говоритиму про підготовку студентів. Є показовий приклад – у 2010 році у Німеччині та Україні я провів анкетування суддів адміністративних судів. Суддям названих країн були поставлені ідентичні запитання, одне з яких лунало так: "Кого ви вважаєте найкращим претендентом на посаду судді?". Були запропоновані усі можливі варіанти: юрист, адвокат, прокурор, працівник поліції, державний службовець… У підсумку, понад 30% німецьких суддів обрали за відповідь студента, який щойно закінчив вищий навчальний заклад. Тобто підготовка випускників юридичних факультетів доведена до такого рівня, що вони без будь-яких додаткових стажувань, практики і т.п. можуть ефективно відправляти правосуддя. Що ж до українських суддів, то ніхто з них у своїх відповідях про випускника не згадав. Чи потрібні тут якісь коментарі?!
З огляду на це, вважаю, що ми маємо змінювати і змінювати принципово та ґрунтовно підходи до підготовки юристів, які повинні бути зміщені у напрямку практичної складової, пов’язаної з вирішенням юридичних казусів. Навчання на юрфаці має складатись із лекцій та практики. Семінари – це скоріше виняток, ніж правило.
На першому місті мають бути практичні заняття, присвячені вирішенню юридичних казусів. Проте особливо наголошу на тому, що мова йде не про довільне розв’язання справ (тобто, кожний робить це як вважає вірним), а за чітко розробленою методикою, яка буда однаково зрозумілою і відомою студенту, професору, адвокату, прокурору і судді. Якщо всі її опанують і використовуватимуть, то усі знатимуть, як працює інший державний орган, як має бути обґрунтоване рішення, як тлумачиться юридична норма.
Тому ми зараз, за активної підтримки ОБСЄ, організовуємо низку проектів для викладачів права. З 19 по 21 жовтня 2016 року, наприклад, був проведений триденний семінар для викладачів кримінального права на базі Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, а на початку листопада – такий же самий семінар, проте вже для колег-адміністративістів, який відбувся у КНУ імені Тараса Шевченка. Були запрошені 20-25 викладачів з українських вишів з якими працювали наші німецькі колеги, навчаючи їх методиці розв’язання юридичних казусів. Підсумком цього проекту стала підготовка навчально-методичного посібника з цього питання, яким зможуть скористатися усі колеги-викладачі у своїй професійній діяльності. Цього року сподіваємось отримати фінансування для проведення семінару для викладачів цивільного права.
- Ви також займаєтесь упродовж багатьох років боксом. Які якості спортсмена-боксера мають бути притаманні юристу, що прагне стати №1 у своїй сфері?
- Думаю, що у таких речах визначальним є заняття саме спортом, будь-яким його видом. Хто займається спортом, знає, що вирішальну роль відіграє віра у самого себе. Я пам’ятаю ті кроси довжиною у 10-15 км… І коли на 3-5-му км уже відчуваєш, що не можеш, але усе одно долаєш відстань, це відчуття важко із чимось порівняти – ти розумієш, що можеш досягнути більшого, слід лише подолати опір власного організму. Це важливо у будь-якому виді спорту і це можна перенести на трудову діяльність у сфері права. Таким чином, спорт приносить віру в себе, працьовитість і бажання вдосконалюватись. Що стосується боксу, то мабуть, тут виховується відчуття відповідальності за свою поведінку. Адже, зробивши щось не так, не за правилами, може постраждати і боксер, і юрист.
- Дякую за інформативну розмову, пане Романе. Наостанок для Вас традиційний бліц.
1. Книги, які Ви радите прочитати майбутнім юристам у першу чергу.
Виділю одну – це книга Дена Сенора та Сола Сінґера (американського та ізраїльського журналістів) "Нація розумних людей". Хоча вона і не стосується безпосередньо юридичної професії, проте висновки, які можна зробити після її прочитання, будуть корисними будь-якому правнику, а особливо керівнику. Ця книга про становлення Ізраїлю як держави, ті кроки та підходи, що дозволили їй без родючих земель стати аграрним експортером; без великих фінансових ресурсів вийти на рівень кредитування величезних проектів; перебуваючи у постійному стані війни, фактично, з усім мусульманським світом не втратити своєї незалежності тощо. У книзі можна знайти багато ідей, які стануть у нагоді як політикам, так і бізнесменам, науковцям та викладачам. Одним із пояснень успіху Ізраїлю, як випливає з книги, є той факт, що усі інновації, переважна більшість ідей надходять "знизу догори", тобто пересічні громадяни, солдати, інженери тощо мають можливість напряму, без перешкод звернутися до свого найвищого керівництва і висловитись. Ізраїльтянам вдалося практично повністю ліквідувати субординацію, яка, за їх переконанням, вбиває ініціативність та блокує інформаційний обмін між низами та верхами. Тому ця книга стане у нагоді і керівникам юридичних компаній, і працівникам органів державної влади.
2. Випробування ("вогонь, вода, мідні труби"), через які має неодмінно пройти студент юридичного факультету.
Не впевнений, що варто вживати термін «випробування»… Скоріше, слід говорити про умови для самореалізації. Це додаткові освітні програми, додаткові наукові програми та програми міжнародного обміну, які розширять кругозір майбутніх юристів. Кожний студент протягом навчання на юридичному факультеті має узяти у них участь.
3. Риси, які вирізняють нинішніх студентів, порівняно зі студентами Ваших часів.
Як писав М. Булгаков, "люди как люди, только квартирный вопрос их испортил". Мені складно відповісти на це запитання. Думаю, що нічим принципово не відрізняються – такі ж цілеспрямовані, гарно себе поводять, мріють (переважною більшістю).
4. Риси, яких не вистачає сучасним студентам-правникам.
Я би загострив увагу на зовнішньому факторі науково-технічного прогресу. Відсутність у мій час мобільних телефонів та планшетів змушувала нас ходити до бібліотеки і знайомитись із книгами, більше читати, у тому числі і нормативних актів. Сьогодні ж володарі телефонів та планшетів багато часу проводять в іншому світі – віртуальному. Так, є думка, що закон можна прочитати і на ноутбуці, проте це читання іншого виду. У цьому плані не можу знову ж таки не згадати про Німеччину. Німецькі студенти-юристи не користуються під час підготовки до занять і на самих заняттях електронними засобами. В їх розпорядженні є лише друковані (паперові) збірки нормативних актів, які вчать студентів читати вдумливо, повертатися знову і знову на початок речення, якщо щось залишилось незрозумілим, пізнавати і проникати у глибини закону. Планшет, як відомо, привчає до читання іншого виду, поверхневого та швидкого. А чи не є поверхневість і швидкість головним ворогом юриста?!
Гадаю, саме таких навичок не вистачає сучасним студентам. Треба розуміти, що роботодавцю потрібен не будь-який юрист, а найкращий. Я завжди кажу так: випускається 250 студентів із дипломом юриста, отже, для роботодавця ви 1 з 250; червоні дипломи має 50 студентів, отже, для роботодавця ви 1 з 50; якщо ви маєте кандидатську дисертацію, то ви 1 з 15; якщо у вас є дисертація чи диплом іншого університету, то ви 1 з 5. І якщо ви кращий серед цих 5, тоді ви перший. Кожен має сам обрати своє місце серед цієї "математики"…
5. Три поради для тих, хто нещодавно полишив стіни юридичного факультету чи зробить це незабаром.
Сучасний світ багатовекторний, а тому протягом навчання слід відкрити себе – зрозуміти, до чого є більше здібностей і бажань. Наш факультет, мої колеги пропонують студентам надзвичайно різнопланові проекти, можливості, які, власне, і спрямовані на те, щоб допомогти молодим людям знайти себе. Тому раджу студентам уважніше читати оголошення, бути активнішими у навчальний та позанавчальний час, і робити те, чого раніше не робили (наприклад, вивчати німецьку чи китайську мову), адже це є шлях до отримання того, чого студент раніше не мав.
Авторські права на фото належать Р. Мельнику.
Підготував Я. Тарасенко.