"УСІ МОЇ СУЧАСНИКИ ГОРІЛИ БАЖАННЯМ ЧЕСНО ЗАРОБЛЯТИ, СУМЛІННО ПРАЦЮВАТИ, ПІДВИЩУВАТИ СВІЙ РІВЕНЬ, АДЖЕ МИ НЕ МАЛИ ДОПОМОГИ БАТЬКІВ АБО ЧИЄЇСЬ ПРОТЕКЦІЇ"
- Олександре Володимировичу, перше питання, мабуть, буде доволі передбачуваним, але усе ж – що спонукало Вас обрати правничий фах і вступити на наш факультет?
- Історія доволі незвичайна… Справа в тім, що після служби у Збройних Силах, я вирушив до Києва, знайти матері подарунок та завітати до брата. Несподівано для себе я отримав пропозицію працювати в органах внутрішніх справ. Я на той час займався спортом, грав за футбольну команду, мав відзнаки кубка та чемпіона району 1972 і 1974 років, срібного призера чемпіонату області 1975 року. Крім того, уболівав за київське "Динамо", яке мало прямий стосунок до правоохоронних органів, тому з огляду на свої захоплення пристав на пропозицію і пройшовши комісію, пішов на роботу. Перший дивізіон УВС м. Києва, де я став працювати, охороняв якраз безпосередньо Центральний універмаг і Національний музей Тараса Шевченка.
Працюючи в органах внутрішніх справ, я пішов на підготовчі курси при юридичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка і вступив на заочну форму навчання у 1979 році, а закінчив університет 1985 року. До служби в армії я двічі вступав до Київського інституту фізкультури, прагнучи стати футбольним тренером, однак не склалося. Отак волею долі я опинився на нашому факультеті і здобув юридичну освіту.
- Пригадайте, яким був дух студентства Вашого часу?
- Якщо чесно, важко сказати, тому що я не мав змоги навчатися на стаціонарі. Я повинен був допомагати матері та двом молодшим сестрам, тому основний свій час працював в органах, а до університету ми всі приїздили лише на сесії. Тому, на жаль, я не міг повноцінно відчути студентський дух. Навіть своєю групою спеціалізації "Суд, прокуратура, міліція" ми більше збиралися, щоб обговорити роботу, а не навчання.
- А якщо порівняти молодь Вашого часу та сучасну, то які риси їх відрізняють?
- Знаєте, ледь не кожен із нас, і я, в тім числі, "збирали себе по крихтах". Уперше я приїхав у Київ із трьома карбованцями у кишені та думками про свою родину, необхідність їхнього благополуччя. Навіть проходячи службу в армії, я зміг влаштуватися на роботу, щоб хоч трохи фінансово їм допомогти… Усі мої сучасники горіли бажанням чесно заробляти, сумлінно працювати, підвищувати свій рівень, адже ми не мали допомоги батьків або чиєїсь протекції. Усі наші плани та цілі залежали суто від наших намагань. Зараз же психологія молоді інша, вона по-іншому дивиться на світ, навчання та роботу, сподівається на сторонню допомогу, статус батьків, зв’язки, а не на свою працю та власні якості.
Хочу у зв’язку з цим побажати молоді – нашим студентам і випускникам, у тому числі, – любити свою справу, а особливо безкорисно – неньку Україну. Лише так можна втілити ідеали Української Соборної Самостійної Держави, про яку мріє уже стільки поколінь.
- Незважаючи на те, що Ви навчалися на заочній формі, Вам, мабуть, пощастило вчитись у тих людей, яких звуть сьогодні вже корифеями правничої науки. Чи можете пригадати когось із таких видатних науковців?
- Однозначно, це професор Лідія Костянтинівна Воронова (фінансове право), професор Василь Лук'янович Мунтян (правова охорона природного середовища), професор Аркадій Петрович Ткач (історія держави та права)… Але найбільше запам'ятався Решетник Олекса Федорович – хоч він і був лише старшим викладачем, однак про нього ходили легенди. Це була надзвичайно чесна людина. Пам'ятаю історію його захисту дисертації з трудового права – уже всій комісії було зрозуміло, що він захистився, однак не маючи відповіді на останнє питання, він вийшов із зали та перепросив за те, що "не допрацював". І це незважаючи на те, що те останнє питання було формальним! Він так і залишився старшим викладачем…
А так я пам'ятаю усіх викладачів, однокурсників, із шаною до усіх ставлюся й щороку у першу суботу квітня відвідую зустрічі наших випускників. Усі ці люди зробили свій внесок у моє становлення. І хоч ще зі школи всі знали про мої здібності, проте я ніколи не працював заради оцінок, лише заради себе, й університетські часи лише вкорінили у мені цей принцип.
"КОЛИ ТИ СУМЛІННО ПРАЦЮЄШ, А ЗА ТВОЄЮ СПИНОЮ УЖЕ ЙДЕ ПЕРЕДІЛ НЕЧЕСНИХ ГРОШЕЙ, РОЗУМІЄШ, ЩО КОРИСТІ СУСПІЛЬСТВУ НА ТАКІЙ РОБОТІ ТИ НЕ ПРИНЕСЕШ"
- Як складалось Ваше життя після університету?
- Я був прийнятий на офіцерську посаду, старшим інспектором у справах несумлінних платників аліментів. Тоді ж відчув на собі, що таке оперативна робота, розшукова діяльність тощо. Але зазначу, що то був цивільний розшук, а не кримінальний. Тим не менш, із усіма обов’язками я справлявся пречудово, і часом працював до 5 ранку, інколи мене підіймали з ліжка посеред ночі, коли знаходили людину, яку я оголошував у розшук. Ми проводили усі необхідні процедури і вже о 9 ранку я був готовий починати свій новий робочий день. Додатково я працював в. о. слідчого й самостійно розслідував кримінальні справи. Далі перевівся на посаду дільничного інспектора після закінчення юридичного факультету. Керувався я матеріальним аспектом, адже дільничних тоді заохочували квартирами у Києві. Довго пропрацювати на цій посаді мені не вдалося – перевели до Центрального апарату Міністерства внутрішніх справ. Я відчував, що можу там працювати, маю потенціал, який набагато ширший за роботу у Дарницькому районі м. Києва.
- Якою, на Вашу думку, має бути людина – ідеальний працівник правоохоронних органів? Запитую у зв’язку із тим, що упродовж довгого часу українське суспільство має обґрунтовані претензії до професійних і моральних якостей працівників правоохоронної системи.
- Багато на це питання Вам не казатиму, тому що для мене головна цінність, яку має сповідувати і правоохоронець, – це чесно, сумлінно, безкорисно працювати на благо України та Українського народу, а також удосконалювати свій професійний рівень. Ще за радянських часів було популярне таке висловлювання, згідно з яким міліціонер – дзеркало влади. Саме по ньому можна судити про загальні характеристики влади, і тому він має бути взірцем. Зараз триває перебудова системи правоохоронних органів, але зламати ту "машину" дуже нелегко, як і психологію пересічного державного службовця, корупцію, якою пронизані усі ланки правоохоронних органів.
- Що змусило Вас залишити службу і піти шляхом, який став визначальним для Вашого життя?
- Коли я працював у міністерському апараті, а до того – в УВС м. Києва, паралельно я інтенсивно займався спортом – футбол (виступи на першості району), самбо, легка атлетика, лижний спорт і т.д. Втім, це жодним чином не впливало на показники моєї роботи. Найтяжче мені приходилось морально. Я знав для себе, що найперший і чи не єдиний мій орієнтир під час роботи – це чинне законодавство. А коли тобі постійно "підказують" згори і ти відчуваєш себе частиною якоїсь схеми, на яку не можеш вплинути… Коли ти сумлінно працюєш, а за твоєю спиною уже йде переділ нечесних грошей, розумієш, що користі суспільству на такій роботі ти не принесеш.
Тому незважаючи на вислугу, на величезний досвід, авторитет серед керівництва, я звільнився за вислугою років. Зараз іде вже третя перебудова в правоохоронних органах і сподіваюсь, що нарешті верхівка системи почне рахуватися із професіоналами, а не лишатиме їх на задвірках системи. Так, у мене була тоді і генеральська перспектива, але я не міг переступити через свою чесність, і єдино можливим опором системі стала можливість припинити грати на тому полі, правила якого мене не влаштовували й обурювали.
"НЕЗВАЖАЮЧИ НА ТЕ, ЯК УСІ ЗАРАЗ ЛЮБЛЯТЬ СЛАВИТИ ШЕВЧЕНКА, КОЛИ ПОСТАЛО ПИТАННЯ ЗРОБИТИ, ЧОГО В ІСТОРІЇ НЕ БУЛО І БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ, БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ КУДИСЬ ЗНИКЛА Й УСУНУЛАСЬ ВІД УЧАСТІ У ЦИХ ЗАХОДАХ"
- Пане Олександре, ваше ім'я у ЗМІ найчастіше асоціюється із славнозвісною виставкою "Останнім шляхом Кобзаря". Розкажіть, будь ласка, про те, як у Вас зародилась ідея її створення.
- Дуже просто – є календар та знаменні дати у ньому, які лиш просять, щоб їх "не забули та увіковічнили". Тому згідно із Шевченковим “Заповітом”, уперше був здійснений міжнародний поштовий похід-реквієм "Останнім шляхом Кобзаря". Після проголошення Незалежності України це була перша кругла дата, коли вдалося показати велич особистості та життєвого шляху нашого Пророка. І за рік до початку заходу ми створили на базі Черкаського земляцтва "Шевченків край" у м. Києві організаційний комітет, який і взяв на себе усю підготовку до дрібниць. Потрібно було виготовити конверти, замовити спеціальні поштові марки, розробити маршрут від Санкт-Петербурга до Канева. Крім того, щоб просто пройти походом цим шляхом, необхідно було домовитися із поштовими службами у кожному населеному пункті України та Росії, аби була змога погасити конверт саме у той день, коли свого часу там проходила процесія повернення Тараса Шевченка додому, в Україну.
- Які труднощі спіткали Вас під час походу останнім шляхом Кобзаря? Чи були випадки нерозуміння з боку людей, які мали би Вам сприяти тощо?
- Незважаючи на те, як усі люблять славити Шевченка зараз, коли постало питання зробити те, чого в історії не було і більше не буде, більшість людей кудись зникла й усунулась від участі у цих заходах. Тому більшість турбот довелося покласти на власні плечі, оформити кредит, пережити багато особистих проблем. Але я знав, що маю це зробити, адже того вимагала історія та перша кругла дата після проголошення незалежності України – 150 років із дня смерті Кобзаря. Та й інтуїтивно відчував, що такого походу-реквієму історія до того не знала, тому уже в селі Шевченкове, біля могили матері поета, коли мені надали слово, єдиними словами, які я зміг вимовити, були: "Міжнародний поштовий похід-реквієм "Останнім шляхом Кобзаря", приурочений до 150-річчя перепоховання Шевченка в Україні, згідно з його "Заповітом" успішно завершений". Після цього я вже не мав сил щось сказати, почуття дуже захопили мене, на очах виступили скупі сльози. Вдале завершення цього шляху – це не просто відповідальність перед Українським народом, а й перед самою величчю Тараса Шевченка.
Під час походу-реквієму було безліч цікавих і почасти екстремальних історій. Пригадується м. Тверь (колишнє м. Калінін) Брянської області 9 травня 2011 року. Це була неділя, я приїхав у місто після того, як побував у Санкт-Петербурзі, Москві, Тулі. Поштамт був зачинений через свято, а працівники пошти були на площі, де проходив парад… Приїхав головний філателіст Брянщини, керівництво району, працівниці поштамту і провели усі необхідні заходи. Потім допомогли мені доїхати до кордону з Україною. Після обіду я уже був у Глухові. Тамтешня пошта також була зачинена. Щоб оформити усі поштові процедури там, довелося підключати чимало своїх знайомств. Але проблемою стало те, що до них не надійшли необхідні документи, незважаючи на те, що про мій похід-реквієм знали на рівні Міністерств закордонних справ України та РФ, усе було узгоджено із УД ППЗ "Укрпошта". Однак і ці негаразди ми здолали. Наступний пунктом призначення був Кролевець, де я опинився 16 травня. Як виявилося, тамтешня пошта теж не була попереджена про мій приїзд, тому довелося поспішати до Батурина, вихопити тамтешню начальницю пошти з городу та просити сприяння в оформленні поштової кореспонденції у Гетьманській столиці. Повернувшись у Кролевець, ми змогли все оформити. Надалі заходи проходили успішно, адже, мабуть, пішли розмови у вищих ешелонах про те, що у Росії походу-реквієму сприяли більше, аніж спершу в Україні. Для того, щоб повторити річкову частину останнього шляху Кобзаря до Канева, ми навіть орендували козацьку чайку "Спас", а я у той день мав бути у Києві, щоб оформити усю поштову документацію. Усе, що я розповів, це незнанна частина труднощів, але моя мотивація була просто безмежною.
- Пам'ятників Тарасу Шевченку чи не найбільше у світі. Втім, серед нового покоління є проблеми слабкого інтересу до цієї постаті. Як Ви гадаєте, як по-справжньому відродити серед молоді інтерес до життєвого шляху й творчості Кобзаря,?
- Головне не повторити помилки Радянського Союзу, де зробили ідола з Володимира Леніна. Людина має інтуїтивно зрозуміти свої пріоритети та хто для неї має бути взірцем. Ті ж самі Шевченківські дні мають відзначатися щиро й без “показухи”, у першу чергу, керівництвом. Якщо молодь побачить, що це щиро, а не "для галочки", то і саме перейме естафету у вшануванні його пам'яті. Та і ми маємо ще чимало особистостей, пам'ять яких має бути вшанована, а молодь обізнана із їхньою спадщиною для України. Це Григорій Сковорода, Іван Франко, Леся Українка, Юрій Федькович, Олена Теліга, Михайло Грушевський…
За свою історію ми самі маємо боротися, ніхто нам не подарує нову національну свідомість. Поки ми самі не зрозуміємо, наскільки наша історія пов’язана із сучасністю та має безліч аналогій, ми по-справжньому не зможемо її сприйняти. Наприклад, для мене очевидно, що перші добровольчі батальйони, які стали на захист України під час окупації Донбасу – це історична аналогія з Українською повстанською армією, яка не маючи великого ресурсу, обрала шлях боротьби за Незалежність не завдяки, а всупереч. Не було би цих батальйонів і волонтерських рухів, хто знає, чи не їздили би у столиці російські танки.
- Яким ще подіям, постатям, процесам присвячена Ваша філателістська, громадська діяльність?
- Проектів у мене дуже багато, спробую відтворити усе у хронологічному порядку. Перший захід, про який хочу згадати, – "Україна – День незалежності". Були випущені державні художні марки, присвячені 24 областям, Автономній Республіці Крим, містам Києву та Севастополю і показали їх на буклеті як єдине ціле. Я об'їхав кожну область України, погасив марки на місцевих поштамтах і так була створена експозицію. Підсумком цієї поїздки стало підняття державного прапора на Говерлі, найвищій гірській вершині в Україні.
Другою була естафета "70 років Карпатської України", присвячена історії Закарпатського краю. Далі пригадую "225 років місту Сімферополю", "70 років утворення Західних областей України", "50 років Київському метрополітену" (об'їхав та задокументував кожну нашу станцію 2010 року), "70 років Чернівецької області", "60-річчя утворення Черкаської області" (поштова естафета), "290 років Донбасу" (міжнародна естафета, яка сягала і Ростовської області Росії), "150 років української залізниці" (поштова естафета безперервно тривала 45 діб), "Євро-2012" (Україна та Польща, тепер виставка знаходиться у Музеї спорту на НСК "Олімпійський"), “Черкащина - серце України”, "Волинь у боротьбі" (експозиція присвячена визвольній боротьбі за незалежність у Волинському краї, історії Антонівецької, Колківської й Олевської республіки, Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця), "70 років УПА", і нарешті "70 років визволення України" – один із найтяжчих проектів, який сягав від Півнівки Міловського району Луганської області до Ужгорода. 2015 року була створена експозиція "Україна - Козацька держава" до 525-ої річниці Українського козацтва. Зараз працюю над проектом "Холодноярська республіка", історією Гуцульщини.
Дякуємо пану Олександру за цікаву розмову та історії, які на публіку прозвучали чи не вперше! Традиційно завершуємо інтерв'ю бліц-опитуванням.
1. Три найяскравіші спогади із Вашого студентського життя.
Три мені важко виділити, адже як я казав, я навчався на заочній формі. Але ніколи не забуду, як працював над своїм дипломним дослідженням "Порядок затримання та допиту особи за вчинення злочину". Тоді я вже був слідчим і це фактично була практична основа моєї роботи. У неї я вклав усю душу. Пам'ятаю, як працював над нею ночами – у перервах між своїми робочими днями у міліції. За обсягом ця дипломна робота була, мабуть, як сучасна докторська дисертація (посміхається).
2. Три книги, які Ви порадите для становлення особистості.
Ще зі школи найбільшим покаранням від батька для мене була заборона читати книжки. Я завжди любив пригодницькі історичні романи – це твори Томаса Майн Ріда, Жуля Верна, Фредеріка Стендаля… Пораджу також книги вітчизняних авторів – Михайла Старицького "Кармелюк", Зинаїди Тулуб "Людолови", Володимира Малика "Посол Урус-шайтана". Це не філософські праці, але теж прививають потрібні для сучасного українця цінності. Моя домашня бібліотека налічує зараз близько 2000 художніх книг.
3. Три риси, які мають бути притаманні молодому студенту, патріоту, громадянину.
Професіоналізм – потрібно навчатися для себе, а не для оцінок, постійно удосконалюватися, незалежно від віку, і ніколи не зупинятися на досягнутому.
Націонал-патріотизм – він має супроводжуватися не пафосними словами, а справами, підкріпленими безкорисною любов'ю до своєї землі.
Не продаватись за будь-яких умов ні за які гроші. Бути щирим, чесним, справедливим, боротись за свої ідеали, а не уявні цінності. Мені дуже приємно від того, що я можу, наприклад, виступати перед воїнами АТО із своїми виставками, подарувати людям якесь культурне свято і не має значення, що це в Україні не дуже фінансується, я знаю, що на мене там чекають, тому залюбки їду за першої змоги.
4. Три Ваших досягнення, якими Ви пишаєтесь.
Я знайшов себе у житті як творча особистість – вважаю, що така можливість не кожному сьогодні дана.
Учасник Української громадянської Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності 2013-2014 рр.
Унікальна історична експозиція "Останнім шляхом Кобзаря", створена унаслідок міжнародного поштового походу-реквієму.
5. Три цитати Тараса Шевченка, які стали Вашими життєвими принципами.
Чи не кожне Кобзареве слово – це маніфест, але я виголошу лише один уривок, який декламував на Майдані покійний Сергій Нігоян:
"І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!"
("Кавказ")
P.S. Вірю у те, що наш університет стане колискою нового українського суспільства та Української державності. Вірю, що тут виховані і ще будуть виховані люди, які безкорисно любитимуть Вітчизну і працюватимуть на благо України!
Підготував Я. Тарасенко.
Фото та авторські права на них належать О. Канівцю та С. Івановій (журналісту, ГО "Черкаське земляцтво" "Шевченків край" у м. Києві").